Андрій Парамонов (Харків)
Мабуть, я буду не єдиним, хто пам’ятає з дитинства палісадники у своїх бабусь – це французьке слово прикипіло в Україні, їм користувались ще з початку XIX століття. Звичайно, по селах в палісадниках росли прості квіти, здебільшого мальви, «золоті шари», флокси, настурції, бузок… Для чорнобривців та календули відводилась роль межі на городах.
У губернському Харкові палісадників спочатку взагалі не існувало, кожне дворове місце було оточено з вулиці високим парканом, ворота на ніч зачинялись, так що і робітники покинути садибу володаря не мали змогу. А от у приміських слобідках палісадник був майже у кожній хатинки.
Міська влада, у свою чергу, розбила декілька скверів, які обгороджувались палісадами, за якими насаджувались квіти і декоративні кущі. До 1850 року таких скверів було декілька: найстаріший на Миколаївській площі, а ще на Соборній, Торговій, Вознесенській, Плац-парадній, Мироносицькій. З появою залізниці його зробили і на Привокзальній площі. За квітами доглядали садівники, для поливу ставились бочки, вночі їх охороняли сторожа.
Свої палісади мали і державні установи, зокрема Університет, особливо біля Університетського саду, Дворянське зібрання, пізніше Земська управа, Технологічний інститут, гімназії та училища. Звичайно що всі такі палісади були упорядковані, їхні форми, розміри та розміщення затверджувались міським архітектором та міською управою. І тут на початку 1880-х років міські діячі звернули увагу на безліч палісадників і огорож, які з’явились поблизу приватних будинків майже на всіх центральних вулицях Харкова. Якби вони були зведені на власних землях, можливо, ніхто б на них не звернув увагу, але вони розміщувались за рахунок міської землі за рахунок тротуарів. Коли ж це стало відбуватись?
З другої половини XIX ст. склад власників будівель у центральній частині Харкова почав змінюватись, окрім дворян, чиновників та купців тут стали з’являтись власники з селян. Та й більшість приміських слобод почали входити у межі міста. Колишні селяни займались торгівлею, відкривали промислові підприємства, багатіли, купляли дворові місця, будували свої садиби. По своїм сільським міркуванням біля вікон будинку треба було обов’язково завести палісадник та висадити там квіти. Ще одна категорія власників міських садиб влаштовувала огорожі, щоб прохожі не могли заглядати у вікна.
Поява палісадників на вулицях міста, особливо в центральній частині, пов’язана ще з тим, що у 1872 році міська влада почала заохочувати власників міських садиб висаджувати дерева на тротуарах. Цікаво, що кожній вулиці відводили окремі породи дерев. Так, клени пропонували для висадки на Конторській, Катеринославській, Молочній, Старомосковській вулицях; сосну на Катеринінській, Московській вулицях; липу на Кінній, Вознесенській та Михайлівській площах… Управа допомагала висаджувати та доглядати дерева. Але ці введені правила призвели до іншого – появи палісадників з квітами, а не дерев.
Пройшло 12 років, і на окремому засіданні міської управи у 1884 році було вирішено зробити списки вулиць Харкова і показати, за якими номерами будинків стоять палісадники та огорожі. Всі вони були різних стилів, вишини, кольору і матеріалу – звичайно, на погляд чиновників це було неприйнятно. На Сумський вулиці, яка ще не вважалась центральною, палісадники існували у дванадцяті будинків, здебільшого по парній стороні, зокрема біля Мироносицької церкви, в купців Коренєва, Рубінштейна та Новова, протоієрея Павлова, міщанки О’Дель, вдови підполковника Клімова… На вулицях, які прокладені після 1874 року, палісадників було ще більше, особливо по Мироносицькій (Ново-Мало Сумській), Ветеринарній. Також багато палісадників та огорож було на Воскресеньській, Конній, Нетеченській, Греківській, Ващенківському провулку. Там де здебільшого проживали старі фамілії Харкова з дворян, чиновників та купців, можна було зустріти поодинокі палісадники, наприклад, на Конторській вулиці він був тільки один – у дійсного статського радника Зарубіна. На Римарській вулиці палісадників було три: у купців Шевирьйова, Токарєва та Соколова.
Більшості власників вважалось за потребу виписати наказ про знищення огорож, а наперед ввести розпорядження, щоб нові огорожі були однотипні для всієї вулиці і були затверджені міським архітектором. Під знищення попав палісадник купця Юлія Файнберга на Тюремній площі, зараз це сквер Пожежників. Купець настільки обурився таким рішенням управи, що розпочав боротьбу за збереження скверу, оскільки він сам посадив там квіти та кущі і взяв на себе турботу з його нагляду. Дійшло до того, що йому відвели до його домоволодіння ширину тротуару, яка була йому належала, а за іншу землю зі сквером він платив гроші управі. Між тим, сквером користувався не тільки Файнберг, а й ті, хто проживав поруч, або приїздили у Харків по справах і жили поруч у мебльованих кімнатах.
З весни 1885 року всі хто бажали зробити собі огорожі, або палісадники почали звертатись до міської управи з проєктом. Одним з перших був купець Исаак Нусінов, який звернувся до архітектора Гінша, щоб він розробив проєкт огорожі біля свого будинку на куті Німецької та Міщанської вулиць. Окрім огорожі біля будинку, йому прийшлось робити ковану огорожу між вулицею та тротуарами.
Боротьба привела до того, що палісадники з центральних вулиць Харкова були прибрані, але на вулицях окраїн вони так і залишались. Сьогодні ж час від часу ми бачимо появу таких палісадників в центральній частині міста і милуємось красою, яку висаджують сучасні харків’яни, згадуючи своїх предків і квіти які були біля їх хат і будинків.
